Вт 1 Авг 2023 - 23:22 автор 
Ритуально-міфологічна основа зимового циклу календарної обрядовості.
Обряди зимового циклу пов´язані не тільки з періодом очікування весни як часу сівби, а й з давніми міфами про народження Всесвіту. Центральним святом цього циклу є Народження Всесвіту (дванадцять священних ночей народження Всесвіту, поки сонце проходить сузір´я Стрільця), яке у давніх слов´ян було святом Сварога (Зодіаку) і пов´язувалося із трьома світилами астрального культу — Сонцем, Місяцем, Зорею.
Поява на небі Зорі, якій у міфах надається роль вістунки, є знаком, що Сонце вступило у сузір´я Перуна (Стрільця). Вважалось, що в цей час (за старим стилем — 25 грудня, за новим — 6 січня) У Лади народжується немовля Коляда — божество зимового сонцестояння. Коли сонце проходило центральні зірки сузір´я, праслов´яни урочисто святкували інше свято — народження Місяця (Молодика) — щедрий вечір (за старим стилем 1 січня, за новим — 14 січня) й воно залишало сузір´я, — народження богині води Дани (за старим стилем 6 січня, за новим — 19 січня). Цей міф, що відноситься до найархаїчніших, був також пов´язаний із культом дерев, С о виявлялось у вшануванні Прадерева світу. Символом цього дева стали явір, дуб, подекуди — верба, яблуня, золотокора сосна а згодом, під впливом північних народів, — ялинка. Це дерево вгорі прикрашали зорями небозводу, а знизу — дарами природи, і воно значало єдність землі з небом. З переорієнтацією прадавніх племен а землеробство, свято набуло нових елементів. До нього приєдналось ушанування сузір´я Оріона, яке в народі носить назву Золотого Плуга. У різдвяну ніч це сузір´я торкається землі. Древня міфологія це пояснює тим, що Сварог (чарівний коваль) дарує людям плуг, який падає на землю, символізуючи шлюб неба із землею. Із вшануванням плуга культивуються поклоніння плодам поля: божество Коляда отримує іншу назву — Дідух (прадух, предок), його символом стає сніп пшениці. Всім божествам приносяться ритуальні жертви — 14 страв: кутя — на честь Сварога, 13 інших — на честь зодіакальних сузір´їв — божеств (згодом це число зменшилось до 12).
Святкування Різдва у найдавніші часи виливались у послідовні релігійні містерії, що здійснювались процесіями жерців, перевдягненими у спеціальні маски, які були уособленням божеств та духів. Ціллю цих святкових дійств було поклоніння культовим об´єктам, відлякування ворожих людині сил, або їх задобрювання. Так із культом вогню та поклонінням Перуну пов´язані ритуали біля домашньої печі — вшанування домашнього вогнища. За словами М. Гру-шевського, «вся система святочних відправ опирається цілком виразно на комплексі ідей магічного характеру»88.
Серед найдавніших різдвяних містерій, що збереглися до наших днів є «водіння кози», що відбувається у щедрий вечір на честь народження Молодика. Це народне драматизоване дійство у минулому виконувалося процесією жерців, які водили «священну» тварину, що символізувала зодіакальне божество, або вважалась прадавнім тотемом народу. Цією твариною, як правило, була коза, що уособлювала місяць 1 вважалась прапредком дослов´янських племен. Тому вона часто в ході ритуальних дійств приносилася в жертву, про що свідчить текст Давньої пісні:
За рікою, за бистрою
впоять ліси дрімучі;
А в тих лісах вогні горять,
Вогні горять великі.
Навкруг вогнів ослони стоять,
Ослони стоять дубові.
«а тих ослонах добрі молодці,
Добрі молодці, красні дівиці,
Співають пісні, колядочки:
Посередині старий сидить,
Він гострить свій булатний ніж,
Біля нього козел стоїть,
Хочуть козла зарізати...
Упродовж століть ритуал водіння кози видозмінився і дійшов до нас у зовсім іншому вигляді, що швидше можна назвати імітацією давнього обряду. Тепер містерія здійснюється гуртом парубків, які ходять по хатах із символічною зорею-провісницею (її роблять на зразок вавилонської — восьмикутною). Роль кози, як правило, виконує малий хлопець, зодягнутий у вивернутий кожух з прилаштованими рогами. Нині для багатьох людей сенс цих ритуалів не зрозумілий. Своє пояснення він знаходить лише крізь призму давніх тотемно-міфологічних вірувань та уявлень. Містерія починається і супроводжується сакральними замовляннями, звертанням до тотемного предка: «Ого-го, коза, ого-го сіра» або: «Кізонько-лебедонько, стань на порозі на одній нозі, — ввійдеш до хати, будемо скакати... Гоцки, гоцки!» У цих обрядах коза (козел) є символом добробуту та родючості:
Де коза ходить, там жито родить, Де не буває, там вилягає. Де коза туп-туп, там жита сім куп, Де коза рогом, там жито стогом. Де коза хвостом, там жито кустом!
Невід´ємним елементом святкового дійства є символічно-жертовне вбивство кози: «Вдарив дід козу по сірому боку. Тут коза впала, нежива стала»; а також її «оживлення», що символічно означало народження нового місяця, нового Всесвіту, початок нового календарного оберту.
Як вказують дослідники, колядники в Україні завжди сприймались як гості з потойбіччя, які дарують благополуччя тим, хто їх приймає, звідси — мотив переправи через річку, маски як ознака жителів іншого світу: «...колядники — пришельці з іншого світу, світу померлих. Колядники і переряджені — живе втілення давно померлих предків, авторитет яких був незаперечним. Вони визначали норми родинних стосунків, навчали вирощувати злаки, випікати хліб і т. ін.». Звідси — запрошення на вечерю покійників, обдарування колядників, вшанування тварин у час Різдва. Згодом роль жерців у святкових ритуалах почали виконувати господарі — найстарші чоловіки сім´ї чи роду. Подекуди ще й досі залишився народний звичай, коли хазяїн у ролі хатнього жерця виходить з жертовним хлібом на подвір´я і обертається на місці проти годинникової стрілки, символізуючи цим хід сонця у зодіакальному колі. Тоді господар тричі виголошує магічні замовляння, звернені до ворожих сил, закликаючи їх на вечерю (з метою задобрити їх, щоб вони у наступному році не завдавали шкоди).
Цей звичай колоритно описав М. Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків»: «На святий вечір Іван був завжди в дивнім настрої. Наче переповнений чимсь таємничим й священним, він все робив поважно, неначе службу божу служив. Клав... живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом і з повною вірою рикав при тім, як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одігнати звіра й відьом... Перше, ніж засідати за стіл, ніс тайну вечерю худобі... Але се було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю усі ворожі сили, перед якими берігся через ціле життя. Брав в одну руку зі стравою миску, а в другу сокиру, і виходив на двір... Іван простягав руку у сю скуту зимою безлюдність і кликав на тайну вечерю до себе всіх чорнокнижників, мольфарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів. Він кликав бурю, щоб була ласкава прийти до нього на ситі страви, на палені горілки, на вечерю святу, — але вони не були ласкаві і ніхто не приходив, хоч Іван спрошував тричі. Тоді він заклинав їх, щоб не з´являлись ніколи...». Обряд, відтворений письменником, відбиває давні язичницькі вірування, у яких поєднались елементи анімізму та тотемізму. Подібні записи знаходимо у дослідженні С Килимника: «Господар зупиняється посеред сіней і каже: Пресвяте Сонце, Місяцю ласкавий, зорі ясні, дощі рясні — йдіть до нас на Святу Вечерю кутю їсти! Потім удруге: «Святі наші діди-прадіди, батьки-матері, брати-сестри, діти, онуки-правнуки — усі душі наші-Лада, йдіть з нами вечеряти!» Так повторює тричі. Господиня на це проказує: «Шануємо вас і просимо до господи святу вечерю споживати!.. Лихий морозе, буйний вітре, палючі промені, люта буре, лихе й зле — йдіть кутю їсти! — так проказує тричі. Потім виходить надвір, стає перед порогом і каже: «Кличу вас!.. Не йдете? Щоб повік-віків не приходили... Щоб ми вас видом не видали, слихом не слихали... Господиня закінчує: «Скам´янійте ж у скелях, кручах, темних лісах, високих горах, глибоких кручах, у снігах-льодах, куди курячий голос не доходить...». Різдвяні замовляння часто побутували у віршовій формі:
Смерте, смерте, іди на ліси,
Смерть з Морозом танцювала,
танцювала і співала,
Йди на безвість, йди на море,
І ти, Морозе, великий і лисий,
а за море почвалала.
Не приходь до нас із своєї комори!
Іншим дійством, яке збереглося в меншій мірі, є містерія ходіння 3 плугом, яка відбувалась у щедрий вечір і була магічною імітацією оранки і засівання. Тут культ Плуга (сузір´я Оріона) поєднувався з вірою, що сакральні дії допомагають наближенню весни та приготуванню землі до її обробітку. На багатьох територіях елементи цього обряду залишились у формі символічного засівання. Дещо іншого значення набуває ритуал сіяння на свято Маланки чи Василя (Новий рік). О. Знойко пояснює етимологію назви свята від Уатсиля — іншого імені божества Місяця, який має тісний зв´язок з Маланкою, що уособлює воду. У даному випадку обряд засівання зранку після щедрого вечора є імітацією дрібного дощику, що сходить на посіви і провіщає добрий урожай. Оскільки прадавні слов´яни вірили, що все, почате з народженням молодика, матиме успіх, то багато дійств стосувались не тільки початку праці на полі, а й заручин неодруженої молоді, що теж фрагментарно збереглось до наших днів.
У святі Маланки виявляється астральний культ (поклоніння місяцю), а також — культ води та хліба (магічні дії з короваєм чи хлібом біля криниць та водоймищ), культ вогню. На багатьох територіях саме у цей вечір відбувалося свято печі — вшанування домашнього вогнища, духів предків; на Слобожанщині дівчата в цей вечір розкладають вогнище на річці біля ополонки, а на Гуцульщині господарі та господині палять багаття у саду, перестрибуючи його і замовляючи майбутню родючість дерев. Дівчата у цей вечір шукають диво-зілля нечуйвітер, власник якого, за повір´ями, стає «нечуваним і небаченим».
Свято Водохреща (водосвяття) було пов´язане з культом води та поклоніння Дані, про що свідчить його народна назва Йордана, або Ярдань — Ярило—водосвят, Ордань — Орове дання, тобто «осон-цення води»92. Із утвердженням християнства воно набуло нового змісту і за співзвучністю назви почало асоціюватись із хрещенням Ісуса у річці Йордан. У первісному вигляді це свято проходило поблизу водоймищ у формі магічних ритуалів, метою яких було вшанування води, замовляння та задобрювання водних духів. За словами С Килимника, «Свято Йордану відбувається обов´язково вночі, й саме свячення води мусить закінчитися до сходу сонця... бо лихі сили панують переважно ніччю й їх треба заворожити, заклясти, відвернути від води, від весни»93.
М. Грушевський вказував на поширений на Полтавщині ритуал вмивання в цей день парубків та дівчат: «парубки умивають дівок, а дівчата парубків — тим паче як котра дівка має собі парубка, то вона заздалегідь підмовить, що як прийде на хрещення, то щоб на Ордані умитися удвох: вона його, а він її, бо та вода, кажуть, така зводна, що як тільки вони умиють одне одного, то обов´язково поберуться».
Зимові дійства також супроводжувалися ритуальною їжею: круглими хлібами чи калачами (знак сонця), варениками (знак місяця), рибою (символ води), горіхами та плодами (символ дерева світу), кашею чи кутею (символ землі, що мав зв´язок із культом предків).
Лановик М.Б., Лановик З.Б.
Українська усна народна творчість
Навчальний посібник / К.: Знання-Прес, 2006.- 591 c.
Обряди зимового циклу пов´язані не тільки з періодом очікування весни як часу сівби, а й з давніми міфами про народження Всесвіту. Центральним святом цього циклу є Народження Всесвіту (дванадцять священних ночей народження Всесвіту, поки сонце проходить сузір´я Стрільця), яке у давніх слов´ян було святом Сварога (Зодіаку) і пов´язувалося із трьома світилами астрального культу — Сонцем, Місяцем, Зорею.
Поява на небі Зорі, якій у міфах надається роль вістунки, є знаком, що Сонце вступило у сузір´я Перуна (Стрільця). Вважалось, що в цей час (за старим стилем — 25 грудня, за новим — 6 січня) У Лади народжується немовля Коляда — божество зимового сонцестояння. Коли сонце проходило центральні зірки сузір´я, праслов´яни урочисто святкували інше свято — народження Місяця (Молодика) — щедрий вечір (за старим стилем 1 січня, за новим — 14 січня) й воно залишало сузір´я, — народження богині води Дани (за старим стилем 6 січня, за новим — 19 січня). Цей міф, що відноситься до найархаїчніших, був також пов´язаний із культом дерев, С о виявлялось у вшануванні Прадерева світу. Символом цього дева стали явір, дуб, подекуди — верба, яблуня, золотокора сосна а згодом, під впливом північних народів, — ялинка. Це дерево вгорі прикрашали зорями небозводу, а знизу — дарами природи, і воно значало єдність землі з небом. З переорієнтацією прадавніх племен а землеробство, свято набуло нових елементів. До нього приєдналось ушанування сузір´я Оріона, яке в народі носить назву Золотого Плуга. У різдвяну ніч це сузір´я торкається землі. Древня міфологія це пояснює тим, що Сварог (чарівний коваль) дарує людям плуг, який падає на землю, символізуючи шлюб неба із землею. Із вшануванням плуга культивуються поклоніння плодам поля: божество Коляда отримує іншу назву — Дідух (прадух, предок), його символом стає сніп пшениці. Всім божествам приносяться ритуальні жертви — 14 страв: кутя — на честь Сварога, 13 інших — на честь зодіакальних сузір´їв — божеств (згодом це число зменшилось до 12).
Святкування Різдва у найдавніші часи виливались у послідовні релігійні містерії, що здійснювались процесіями жерців, перевдягненими у спеціальні маски, які були уособленням божеств та духів. Ціллю цих святкових дійств було поклоніння культовим об´єктам, відлякування ворожих людині сил, або їх задобрювання. Так із культом вогню та поклонінням Перуну пов´язані ритуали біля домашньої печі — вшанування домашнього вогнища. За словами М. Гру-шевського, «вся система святочних відправ опирається цілком виразно на комплексі ідей магічного характеру»88.
Серед найдавніших різдвяних містерій, що збереглися до наших днів є «водіння кози», що відбувається у щедрий вечір на честь народження Молодика. Це народне драматизоване дійство у минулому виконувалося процесією жерців, які водили «священну» тварину, що символізувала зодіакальне божество, або вважалась прадавнім тотемом народу. Цією твариною, як правило, була коза, що уособлювала місяць 1 вважалась прапредком дослов´янських племен. Тому вона часто в ході ритуальних дійств приносилася в жертву, про що свідчить текст Давньої пісні:
За рікою, за бистрою
впоять ліси дрімучі;
А в тих лісах вогні горять,
Вогні горять великі.
Навкруг вогнів ослони стоять,
Ослони стоять дубові.
«а тих ослонах добрі молодці,
Добрі молодці, красні дівиці,
Співають пісні, колядочки:
Посередині старий сидить,
Він гострить свій булатний ніж,
Біля нього козел стоїть,
Хочуть козла зарізати...
Упродовж століть ритуал водіння кози видозмінився і дійшов до нас у зовсім іншому вигляді, що швидше можна назвати імітацією давнього обряду. Тепер містерія здійснюється гуртом парубків, які ходять по хатах із символічною зорею-провісницею (її роблять на зразок вавилонської — восьмикутною). Роль кози, як правило, виконує малий хлопець, зодягнутий у вивернутий кожух з прилаштованими рогами. Нині для багатьох людей сенс цих ритуалів не зрозумілий. Своє пояснення він знаходить лише крізь призму давніх тотемно-міфологічних вірувань та уявлень. Містерія починається і супроводжується сакральними замовляннями, звертанням до тотемного предка: «Ого-го, коза, ого-го сіра» або: «Кізонько-лебедонько, стань на порозі на одній нозі, — ввійдеш до хати, будемо скакати... Гоцки, гоцки!» У цих обрядах коза (козел) є символом добробуту та родючості:
Де коза ходить, там жито родить, Де не буває, там вилягає. Де коза туп-туп, там жита сім куп, Де коза рогом, там жито стогом. Де коза хвостом, там жито кустом!
Невід´ємним елементом святкового дійства є символічно-жертовне вбивство кози: «Вдарив дід козу по сірому боку. Тут коза впала, нежива стала»; а також її «оживлення», що символічно означало народження нового місяця, нового Всесвіту, початок нового календарного оберту.
Як вказують дослідники, колядники в Україні завжди сприймались як гості з потойбіччя, які дарують благополуччя тим, хто їх приймає, звідси — мотив переправи через річку, маски як ознака жителів іншого світу: «...колядники — пришельці з іншого світу, світу померлих. Колядники і переряджені — живе втілення давно померлих предків, авторитет яких був незаперечним. Вони визначали норми родинних стосунків, навчали вирощувати злаки, випікати хліб і т. ін.». Звідси — запрошення на вечерю покійників, обдарування колядників, вшанування тварин у час Різдва. Згодом роль жерців у святкових ритуалах почали виконувати господарі — найстарші чоловіки сім´ї чи роду. Подекуди ще й досі залишився народний звичай, коли хазяїн у ролі хатнього жерця виходить з жертовним хлібом на подвір´я і обертається на місці проти годинникової стрілки, символізуючи цим хід сонця у зодіакальному колі. Тоді господар тричі виголошує магічні замовляння, звернені до ворожих сил, закликаючи їх на вечерю (з метою задобрити їх, щоб вони у наступному році не завдавали шкоди).
Цей звичай колоритно описав М. Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків»: «На святий вечір Іван був завжди в дивнім настрої. Наче переповнений чимсь таємничим й священним, він все робив поважно, неначе службу божу служив. Клав... живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом і з повною вірою рикав при тім, як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошари, щоб одігнати звіра й відьом... Перше, ніж засідати за стіл, ніс тайну вечерю худобі... Але се було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю усі ворожі сили, перед якими берігся через ціле життя. Брав в одну руку зі стравою миску, а в другу сокиру, і виходив на двір... Іван простягав руку у сю скуту зимою безлюдність і кликав на тайну вечерю до себе всіх чорнокнижників, мольфарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів. Він кликав бурю, щоб була ласкава прийти до нього на ситі страви, на палені горілки, на вечерю святу, — але вони не були ласкаві і ніхто не приходив, хоч Іван спрошував тричі. Тоді він заклинав їх, щоб не з´являлись ніколи...». Обряд, відтворений письменником, відбиває давні язичницькі вірування, у яких поєднались елементи анімізму та тотемізму. Подібні записи знаходимо у дослідженні С Килимника: «Господар зупиняється посеред сіней і каже: Пресвяте Сонце, Місяцю ласкавий, зорі ясні, дощі рясні — йдіть до нас на Святу Вечерю кутю їсти! Потім удруге: «Святі наші діди-прадіди, батьки-матері, брати-сестри, діти, онуки-правнуки — усі душі наші-Лада, йдіть з нами вечеряти!» Так повторює тричі. Господиня на це проказує: «Шануємо вас і просимо до господи святу вечерю споживати!.. Лихий морозе, буйний вітре, палючі промені, люта буре, лихе й зле — йдіть кутю їсти! — так проказує тричі. Потім виходить надвір, стає перед порогом і каже: «Кличу вас!.. Не йдете? Щоб повік-віків не приходили... Щоб ми вас видом не видали, слихом не слихали... Господиня закінчує: «Скам´янійте ж у скелях, кручах, темних лісах, високих горах, глибоких кручах, у снігах-льодах, куди курячий голос не доходить...». Різдвяні замовляння часто побутували у віршовій формі:
Смерте, смерте, іди на ліси,
Смерть з Морозом танцювала,
танцювала і співала,
Йди на безвість, йди на море,
І ти, Морозе, великий і лисий,
а за море почвалала.
Не приходь до нас із своєї комори!
Іншим дійством, яке збереглося в меншій мірі, є містерія ходіння 3 плугом, яка відбувалась у щедрий вечір і була магічною імітацією оранки і засівання. Тут культ Плуга (сузір´я Оріона) поєднувався з вірою, що сакральні дії допомагають наближенню весни та приготуванню землі до її обробітку. На багатьох територіях елементи цього обряду залишились у формі символічного засівання. Дещо іншого значення набуває ритуал сіяння на свято Маланки чи Василя (Новий рік). О. Знойко пояснює етимологію назви свята від Уатсиля — іншого імені божества Місяця, який має тісний зв´язок з Маланкою, що уособлює воду. У даному випадку обряд засівання зранку після щедрого вечора є імітацією дрібного дощику, що сходить на посіви і провіщає добрий урожай. Оскільки прадавні слов´яни вірили, що все, почате з народженням молодика, матиме успіх, то багато дійств стосувались не тільки початку праці на полі, а й заручин неодруженої молоді, що теж фрагментарно збереглось до наших днів.
У святі Маланки виявляється астральний культ (поклоніння місяцю), а також — культ води та хліба (магічні дії з короваєм чи хлібом біля криниць та водоймищ), культ вогню. На багатьох територіях саме у цей вечір відбувалося свято печі — вшанування домашнього вогнища, духів предків; на Слобожанщині дівчата в цей вечір розкладають вогнище на річці біля ополонки, а на Гуцульщині господарі та господині палять багаття у саду, перестрибуючи його і замовляючи майбутню родючість дерев. Дівчата у цей вечір шукають диво-зілля нечуйвітер, власник якого, за повір´ями, стає «нечуваним і небаченим».
Свято Водохреща (водосвяття) було пов´язане з культом води та поклоніння Дані, про що свідчить його народна назва Йордана, або Ярдань — Ярило—водосвят, Ордань — Орове дання, тобто «осон-цення води»92. Із утвердженням християнства воно набуло нового змісту і за співзвучністю назви почало асоціюватись із хрещенням Ісуса у річці Йордан. У первісному вигляді це свято проходило поблизу водоймищ у формі магічних ритуалів, метою яких було вшанування води, замовляння та задобрювання водних духів. За словами С Килимника, «Свято Йордану відбувається обов´язково вночі, й саме свячення води мусить закінчитися до сходу сонця... бо лихі сили панують переважно ніччю й їх треба заворожити, заклясти, відвернути від води, від весни»93.
М. Грушевський вказував на поширений на Полтавщині ритуал вмивання в цей день парубків та дівчат: «парубки умивають дівок, а дівчата парубків — тим паче як котра дівка має собі парубка, то вона заздалегідь підмовить, що як прийде на хрещення, то щоб на Ордані умитися удвох: вона його, а він її, бо та вода, кажуть, така зводна, що як тільки вони умиють одне одного, то обов´язково поберуться».
Зимові дійства також супроводжувалися ритуальною їжею: круглими хлібами чи калачами (знак сонця), варениками (знак місяця), рибою (символ води), горіхами та плодами (символ дерева світу), кашею чи кутею (символ землі, що мав зв´язок із культом предків).
Лановик М.Б., Лановик З.Б.
Українська усна народна творчість
Навчальний посібник / К.: Знання-Прес, 2006.- 591 c.