Сб 24 Авг 2024 - 14:35 автор 
АРІЙСЬКА ДУХОВНА СПАДЩИНА В ОБРЯДОВІЙ ПРАКТИЦІ ІНДІЇ.
Доповідь на конференції «Нагальні проблеми рідновір’я та слов’янства»,
присвяченій ІХ Родовому слов’янському вічу
(гора Слєнжа, м. Соботка, Польща)
Ведизм — цілісна етнічна світоглядно-релігійна та ритуально-обрядова система давніх аріїв, що бере свій початок близько ІV тис. до н. ч. та еволюціонує впродовж тисячоліть, остаточно сформувавшись у ХV–ХІІІ ст. до н. ч. Вчення ведизму зберігалося тривалий час, передаючись усно від учителя до учнів, і було записане близько ІV ст. до н. ч. священною мовою — санскритом.
Держава, в якій збереглася ведична релігійна система, мовою аріїв називалася Бгарата-Варша, дослівно «Країна Відаючих». Веди (скорочено VD), або санскритське veda означає знання взагалі як особливу форму світогляду, а також найдавніше у світі святе письмо індоарійської релігії. Ведами називаються і таємничі знання, почуті ріші (мудрецями). Потрібно пам’ятати, що ведизм — перша у світі релігія, яку записали. Ведичних книжок існує велика кількість, що багатократно перевершує будь-які інші священні тексти. Наприклад, Магабгарата, комплекс епічних розповідей, космогонічних міфів, легенд, притч, генеалогій, гімнів, плачів, дидактичних творів богословського, політичного та правового характеру, складається з понад 100 тисяч двострокових віршів. Це в чотири рази більше, ніж Біблія, у сім разів більше, ніж «Ілліада» та «Одіссея».
Такі епохальні твори не залишають байдужими багатьох цікавих, які прагнуть в аріях вбачати саме своїх предків. Тому навколо самоназви аріїв, як за давніх часів, так і нині, точиться багато фантастичних суперечок, які часто носять спекулятивний характер. Хто ж такі арії насправді? На цю тему вже існує чимала наукова література. Розглянемо таблицю, в якій подано перелік народів, предками яких були давні арійські племена, які кількома потоками впродовж двох тисячоліть рухалися з півночі Європи в Індію.
Як стверджує російська дослідниця д. і. н. професор Н. Р. Гусєва: «За даними антропології, тобто науки про фізичні, расові риси та ознаки народів, скіфи, безумовно, визнані прямими нащадками аріїв (їхньою іраномовною гілкою), стоять дуже близько саме до слов’ян, а не до германців, а це вже ставить під питання ступінь «чистого» арійства німців… Частина давньоарійської лексики увійшла до словникового запасу слов’янських мов, рівно ж як і в скіфську мову і можливо, що деякі слова саме через скіфів потрапили до слов’ян». Справді, мовознавці, працюючи над етимологією слів, дуже часто звертаються до санскриту, як найдавнішого спільного лексичного джерела усіх індоєвропейських мов.
Нині санскрит в Індії знає невелика кількість людей (кілька сотень), переважно представники касти брахманів, які не тільки вільно читають священні тексти, а й спілкуються між собою цією мовою. Європейцям ця мова відкрила свої таємниці досить пізно, лише у ХVІІІ ст. завдяки ентузіазму й подвижницькій праці засновника порівняльно-історичного мовознавства сера Вільяма Джонса (1746–1794), першого англійця, що знав санскрит і вивчав Веди. Зокрема, він писав: «Незалежно від того, наскільки древній санскрит, він має дивовижну структуру. Він досконаліший, ніж грецька, багатший, ніж латина, і вишуканіший, ніж кожна з них, і водночас він має настільки близьку схожість з цими двома мовами, як у коренях дієслів, так і в граматичних формах, що це навряд чи може бути випадковістю; ця схожість така велика, що жоден філолог, який зайнявся б дослідженням цих мов, не зміг би заперечити те, що вони постали із спільного джерела, якого вже не існує» (Вільям Джонс).
Однак упередженість європейців щодо індійців та расизм перших колонізаторів Індії стосовно місцевого населення у ХVІІІ ст. стояли на заваді вільним дослідженням санскриту. Так, англійський історик Джеймс Мілл висміював В. Джонса за «гіпотезу про високорозвинену цивілізацію аріїв», генерал-губернатор маркіз Хастінґс писав: «Індійці залишають враження істот, чиє життя зводиться лише до справляння тваринних функцій... їхній інтелект не більший, ніж у собаки». Вважаючи християнство найвищою релігією, європейські місіонери взялися викорінювати ведизм в Індії. Історик Артур Д. Іннес писав: «Просвітителі ледве приховували свої надії на те, що західне знання витіснить священну міфологію Сходу і підірве основи поширених вірувань». Проте утиски релігійної свободи індусів, зрештою, у 1857 р. призвели до розриву британсько-індійських стосунків і повстання сипаїв (індійських найманих солдат).
Та, незважаючи на загальний спротив, засновники індології сер Вільям Джонс (1746–1794), Чарльз Уїлкінс (1749–1836), Томас Кольбрук (1765–1837) поступово відкривали для європейського загалу велич древнього духу ведизму, робили Веди доступними західному читачеві, що сприяло зростанню престижу Індії в Європі. Вивченням писемних пам’яток ведизму сьогодні займаються лінгвісти-санскритологи, міфологи, релігієзнавці. Однак їхні дослідження ще донині залишаються маловідомими широкому загалу.
Якщо арійські славені (гімни) дають уявлення про головних Богів індоєвропейського пантеону, то вивченню арійських обрядів, які й досі існують як жива народна традиція, збережена вже у формі індуїзму (тобто реформованого ведизму), приділяється мало уваги. Наші знання з обрядовості аріїв недостатні, бо спеціальних описів ритуалів за давніх часів не складали, вони жили в народі як невід’ємний чинник їхнього повсякденного життя.
Про давні арійські обряди можна довідатися з самих вед, збірок гімнів та поезії. Так, наприклад, багатотомною енциклопедією індоарійської обрядовості можуть стати «Магабгарата» і «Рамаяна» — збірки епічної поезії. Магабгарата, що була складена мудрецем В’ясадевою близько п’яти тисяч років тому, — одна з найдавніших історичних хронік, що дійшли до наших днів. Вона складається з 18 книг, одна з яких називається Сварга-роганика-парва (Книга про сходження на небо).
Інформація про староіндійські ритуальні книги проникла до Європи лише в середині ХІХ ст. Так, у 1850 р. в роботах німецького сходознавця-санскритолога Альбрехта Вебера з’являються відомості про грихьясутри (настанови щодо устрою домашнього життя, сімейних стосунків та обрядовості). До ХІХ ст. вчені займалися переважно реконструкціями гіпотетичного праіндоєвропейського ритуалу, що перебуває поза межами письмових джерел. Тому засновник відродження Рідної віри в Україні, філософ-санскритолог професор Володимир Шаян писав про непересічне значення ведизму для всіх європейців: «Рігведа є основним ключем для всяких сучасних і майбутніх спроб реконструкції нашої загубленої праарійської спадщини і традиції» [В. Шаян. Віра Предків Наших. — С. 836].
Обряди, описані й згадані в «Рігведі», «Махабхараті» і «Рамаяні», допомагають у вивченні арійського ритуалу. Вони необхідні для правильного розуміння основ арійської звичаєвості. Саме з цих джерел ми черпаємо уявлення про невіддільність ритуалу від міфу. Міф ніби розігрується (періодично повторюється) в обряді. Окремі обряди описані в текстах цих книг, де майже на кожній сторінці йдеться про різні жертвопринесення Богам, відвідини священних місць, омовіння, поклоніння вченим брахманам з роздачею дарів, аскетичні подвиги і численні спокути, неспання вночі та ін. Практично будь-яка буденна дія також супроводжується ритуалом: народження сина та ім’янаречення, прийом гостя та його пригощання, бесіда царя з брахманами й гра в кості, весільні чи похоронні церемонії. Гра уподібнюється до битви, весілля — до битви, а битва зіставляється з жертвопринесенням.
Великий інтерес для тих, хто відроджує рідну віру своїх предків становить арійська система і поняття сансари (від санскритського кореня -кар- — робити, здійснювати з префіксом сам-). Найточніший український відповідник цього поняття — таїнство (вікова ініціація, перехід), що позначає різні етапи життя давніх і сучасних індійців. Терміном «санскара» називають обрядодію, спрямовану на поліпшення людини або предмета. Санскари — засіб гармонізації особистості.
Вважається, що санскара робить певний предмет або особу придатними для певної мети. Санскари використовуються і для очищення жертовних предметів перед їх спалюванням. Наприклад, «Санскари землі» — підмітання, окроплення, очищення землі, на якій відбуватиметься жертвопринесення; «Санскари варіння» — приготування їжі для жертвопринесень. Кожна важлива подія в житті арія відзначалася вчиненням певної санскари. Шляхом ритуалів життя індивіда регламентувалося ще до народження і тривало аж до останнього жертвопринесення, тобто похорону. Вплив жертвопринесень на суспільну свідомість арійського суспільства був величезним. Виконання їх і нині для багатьох індійців є способом досягти неба (Сварги) після смерті.
Число санскар не завжди було однаковим, варіюючись в різних реґіонах і в різні періоди від 48 до 10. Типовими є 16 основних санскар тіла від зачаття до весілля, похоронний ритуал іноді не включають до загального переліку санскар, бо він стосується не життя, а післяжиттєвого періоду душі (хоча наукові праці описують цей ритуал як санскару):
Гарбхадхана — акт зачаття дитини. Акт першого статевого контакту або запліднення, як перша санскара здійснюється після кожного шлюбного союзу.
Пумсавана — обряд, що гарантує народження хлопчика. Здійснюється на третьому місяці вагітності. Якщо це перша вагітність, то може відбуватися і на четвертому місяці.
Сімантоннаяна — обряд, що відбувається на четвертому місяці першої жіночої вагітності, полягає в поділі волосся жінки для створення проділу.
Джатакарман — обрядодія, пов’язана безпосередньо з народженням дитини. Призначена для розумового розвитку дитини і забезпечує хорошу удачу.
Намакарана — обряд ім’янаречення дитини. Відбувається на 10-й або 12-й день після народження. Дитину купають, намащують пахощами, одягають прикраси. Вшановують сімейних Богів, особливо Сарасваті, Лакшмі, Веду. Після обряду батьки вшановують брахмана — це необхідно для доброго зростання дитини.
Нішкрамана — перше покидання дитиною стін будинку. Це, зазвичай, здійснюють на четвертому місяці після народження.
Аннапрашана — ритуал, який проводиться, коли дитині вже 6 місяців зроду: дитина вперше вживає тверду їжу, найчастіше кашу (рис).
Чудакарана — перше постриження дитячого волосся (також відомий як чоулам (choulam) або мундалі (mundana). Церемонія відбувається на третьому чи п’ятому році життя дитини: голову хлопчика голять, залишаючи тільки невеличке пасмо волосся від маківки до потилиці.
Карнаведха — обряд проколювання вух робиться спеціальною голкою, а потім на рану наноситься масло. Цей ритуал виконується і для хлопчиків, і для дівчаток.
Відьярамбха (Vidyāraṃbha) — обряд знаменує початок вивчення дитиною алфавіту. Церемонією керує його батько або шанований учитель. На золоту або срібну пластинку (дощечку) посипають зерно і пишуть золотою паличкою перші слова (імена Богів і Богинь).
Упанаяна — посвята хлопчика в учнівство проводиться вчителем по досягненні дитиною 8 років: церемонія пов’язування священного шнура та вдягання учня в шкуру антилопи. Священний шнур був особливою відзнакою «двічі народженого», що давав статус справжнього арія. Як правило, перед посвяченням учня здійснюють обряд пострижин: голову голять, умащують спеціальними маслами. Зачіска шикха (подібна до козацької). Обряд Упанаяна встановлює зв’язок між учнем і Савітрі, що здійснює вчитель. Сонце виступає в обряді як свідок і як зразок дисципліни учня. Вчитель «бере серце учня» — торкається рукою, між ними встановлюється священний союз: «Я доручаю тебе Богам Праджапаті, Небу, Землі, я доручаю тебе всім духовним сутностям, щоб ти був вільним від зла». Приносилася пожертва — 2 ложки масла Небу і Землі, сому — Агні. Жертовний ритуал перебуває в тісному зв’язку з космологічними виставами як засіб магічного впорядкування космосу, частина циклу народження і відродження.
Ведарамбха — обряд на початку вивчення Вед і Упанішад.
Кешанта — обряд першого гоління. Проводиться у вигляді особливої церемонії для юнака, що досягнув 16 років.
Самавартана — обряд, пов’язаний із завершенням вивчення Вед під керівництвом гуру, знаменує кінець періоду учнівства. Пошана до вчителя — необхідна умова набуття вищого роду знань. Матір’ю ведичного учня вважається Богиня Савітрі (втілення мудрості), батьком його вважається Вчитель. Саме ж учнівство вважалося довготривалим жертвопринесенням. Омовіння після вивчення Вед означає «перепливання океану знань».
Віваха — весільний ритуал, досі грає велику роль в житті сучасних індійців. Шлюб також розглядався, як тривале жертвопринесення. Неодруженим не було поваги у суспільстві аріїв. Як і переважна більшість обрядів, шлюб здійснюється біля вогню для надання святості шлюбним узам. «Той дійсно не має жертвопринесення, хто не має жони, бо сам чоловік — півлюдини, друга половина — жона». В аріїв було 8 форм шлюбу:
Пайшача — парубок бере дівчину обманом (сон, непритомність…);
Ракшаса — викрадення дівчини;
Гандхарва — за спільною згодою обох молодих;
Асура — купівля нареченої за гроші (якщо красуня), якщо негарна — батько платить нареченому придане;
Праджапатія — за договором з нареченим;
Арша — батько отримує від нареченого дарунки (корів та ін.);
Дайва — прикрашену дівчину батько дарує Брахману у винагороду;
Брахма — дівчину віддавали за Брагмана і нічого не брали взамін.
Антьєшті — ритуали, пов’язані з похоронами. Похорон належить до обрядів, під час яких читаються ведійські мантри (напр., у Рігведі: Х: 14, 16, 18; в Атхарваведі: ХVІІІ: 1-4; Ману: II, 16). Обряд кремації здійснюється на човнах або на поховальному багатті в одному з основних священних місць паломництва — Варанасі. Покійного приймає Яма — Бог Смерті, в якого є секретар на ім’я Читрагупта, який веде облік злих і добрих справ смертних. Коли після смерті людина потрапляє до Ями, той закликає Читрагупту, аби він зачитав вголос історію його діянь. Після прочитання підводиться підсумок: якщо він виявляється не на користь людини, того відправляють в пекло, де під наглядом Ями він піддається різним тортурам.
Серед індійських жінок подекуди зберігся ще давньоарійський обряд Саті — коли вдова спалює себе у поховальнім вогнищі разом з тілом свого померлого чоловіка. У 1829 р. цей звичай був заборонений законом, хоча така практика не зникла повністю. Навіть в останні десятиліття XX ст. мали місце випадки самоспалення вдів, які носили організований характер. Тому в 1987 р. парламентом Індії був прийнятий закон про запобігання Саті. Обряди спалювання слов’янських жінок разом з покійним чоловіком також зафіксовані арабськими мандрівниками VІІІ–ІХ ст. на теренах Русі, що свідчить про давнє єдине джерело світоглядних уявлень про життя і смерть в арійських народів.
Усі санскари виконувалися переважно для чоловіків, рідше для жінок, однак поважні ведійські ритуалісти визначали й деяких дівчат як брахмавадіні — «тлумачів священних текстів» і дозволяли їм виконання всіх санскар. Решта дівчат задовольнялися тільки упанаяною та весіллям. З часів Ману основною санскарою для всіх дівчат вважається весілля. Хоча в давніх аріїв був відомий обряд раджодаршана або самартха — ініціація перших «місячних» у дівчаток. До речі, обряд з подібним ініціальним значенням під назвою «калина» зафіксований в Україні ще на початку ХХ ст. (С. Килимник).
Поняття Санскари не потрібно плутати з Самскарою — санскр. «несвідомі враження» (від сам — сума, сукупність і кааре — творець, діяч), дослівно означає «сукупність зробленого діячем».
Із самскарами тісно пов’язане поняття карми. Карма буквально перекладається як «дія», «діяльність» або «робота» і може бути описана, як «закон дії і воздаяння» (кари, помсти). В індійській філософії цей термін використовується для позначення відбитків, залишених у розумі індивідуальними діями або зовнішніми обставинами і здатних виявлятися при будь-якому сприятливому випадку в майбутньому, навіть у майбутньому народженні (Упанішади). Отже, самскара означає схильності та імпульси з минулого життєвого досвіду від попередніх народжень, які повинні розвинутися в цій або в наступних реінкарнаціях. Самскари відкладаються у тонкому тілі, яке тонше за фізичне тіло, але грубіше за душу. У ньому самскари переносяться до наступного життя, формуючи єдину психофізичну природу людини, через її нахили й бажання, визначаючи карму. Отже, самскара — місце зберігання карми.
Таким чином концепція загального, нейтрального і безпомилкового закону карми безпосередньо пов’язана з уявленням про реінкарнацію, а також з особистістю індивіда, його якостями і його родиною. Карма сплітає разом поняття свободи волевиявлення і долі. Поняття реінкарнації і карми лежать в основі індуїзму та різних його напрямків у філософії й віруваннях. Наприклад, Бгагават-Гіта повідомляє про перевтілення душі таке: «Як людина, знімаючи старий одяг, одягає новий, так і душа входить у нові матеріальні тіла, залишаючи старі й виснажені». Саме так уявляли колообіг душ і наші Пращури-слов’яни. Світ самскари забезпечує насолоди, які підтримують у людині бажання народжуватися знову й знову заради задоволення тлінного матеріального тіла.
Лише реформовані течії ведизму вже під впливом буддистського вчення про нірвану пропонують звільнення зі світу самсари через досягнення мокші, що на їхню думку приносить вічне щастя і умиротворення. Таке неприродне прагнення до припинення вічного колообігу життя з’являється одночасно з постанням реформаторських течій в різних релігіях з VІ ст. до н. е.: буддизм, зороастризм, індуїзм. Тому маємо пам’ятати, що вплив буддизму на ведизм викривив витоковий світогляд арійців, примусив обірвати живий ланцюг реінкарнації. Нірвана, мокша — фактично пропонують своїм вірянам байдужість, пасивність, смерть душі і тіла, перехід в ніщо, замість вічної боротьби за життя, проти смерті, лінощів, запустіння.
Поняття Бога у ведизмі політеїстичне, засноване на філософії єдності всього сущого та уявленнях про Душу: «Бог проявляє Себе в різних іпостасях. Людина може поклоняться тій з іпостасей Бога, яка найближча їй, при цьому ставлячись шанобливо до інших форм поклоніння». Найвища одухотворена сутність Брахман — це всесвітня душа. Душа особи, що є незмінною в потоці перетворень, Атман — це «самість», людське «я» є частиною вселенської душі Брахмана. Матерія ж, проникаючи в душу, призводить до глибоких змін — вона огортає всезнання і безмежну енергію вічної душі, створюючи таким чином обмеженість одним втіленням, зменшуючи можливості пізнання. Проте, духовне ядро душі — це сукупність всіх її втілень, глибинне усвідомлення нею своєї єдності за будь-якої кількості її перевтілень. Арійська душа (надособистість) не тікає в нірвану чи мокшу, вона багатократно переходить вбрід річку Часу, зустрічаючи щораз на тому березі саму себе і пізнає себе щораз більше.
Метою життя арійської людини є усвідомлення єдності Атмана з Брахманом. В Упанішадах (VІІ ст. до н.е.) введено звукосполучення «Оум!», яке промовляють на початку чи в кінці молитов. Це звукосполучення, за суттю, нічого не означає і нічого не виражає, але воно має надзвичайну силу: «Оум!» — це вібрація минулого, теперішнього і майбутнього; промовляючи «Оум!», брахман повідомляє: «Я досягну Брахмана!».
Уявлення про творення світу в арійській релігії кардинально відрізняється від нав’язаного світовими релігіями, де бог за кілька днів творить світ, який має свій початок і кінець (страшний суд). У ведизмі світ твориться і руйнується постійно, вічне перетворення триває, і нема йому кінця-краю: «Брахма-Творець увесь час спить, але час від часу пробуджується, творить світ і знову засинає; поки він спить, світ псується, тоді Брахма знову пробуджується, бачить це неподобство, творить світ заново і засинає до наступної реконструкції. А на самому світі діє два начала: хранитель Вішну і той, що знищує й відтворює, — це Шива». Саме так уявляв створення світу й український мандрівний філософ Григорій Сковорода: «Світ безначальний — перетворення вічне». Ведичний час нескінченно циклічний.
Світоглядно-релігійний комплекс давньоарійських племен спирався на природовідповідні принципи життя Всесвіту і людини. Тільки з приходом меншовартісних реформаторів з їхніми проповідями «всезагальної рівності» людей та вищості єдиного бога над усім людством, починається відхід народів від природних засад Життя. Розпад держави Бгаратта-Варша у VІІІ–V ст. до н. е. став причиною поступового знецінення Вед у суспільстві. Так, у VІ ст. до н. е. виникла настіка — реформована течія, що заперечувала вчення про Брахмана й Атмана, не визнавала істинності Вед, заперечувала життя після смерті. З настіки виник буддизм як течія чи різновид раннього атеїзму, що спирався на неприродне вчення про нірвану як шлях «спасіння» усіх людей від земних бажань. Одночасно реформатор Джіна (він же Магавіра) створив своє вчення про спасіння лише трьох арійських каст — джайнізм. Творці релігійних антисистем Джіна і Будда часто полемізували один з одним: чий шлях кращий…
Політичний розбрат шістнадцяти невеличких індійських князівств, що закінчився в 364 р. до н. е., призвів до того, що владу взяв придворний перукар Магападма Нанда (що походив з касти шудр). Він заснував свою шудрянську династію, яка скасувала кастову систему (варни). Із знеціненням ведизму реформаторські течії: настіка, джайнізм, буддизм все далі поширювали свій вплив на світогляд нащадків аріїв в Індії. Свідомі арійські брахмани-традиціоналісти в нестабільних політичних обставинах, занепокоєні занепадом кастової ієрархії, як протистояння державному буддизму створили компромісну релігію, відому нині як індуїзм. Саме індуїзм поєднав у собі залишки арійського ведизму зі збереженими в сільських місцевостях віруваннями місцевих племен — мешканців Деканського плоскогір’я.
Проте одержавлення буддизму негативно позначилося на народній обрядовості, впродовж тривалих століть викорінюючи різні форми ведизму та індуїзму. Юридичне визнання індуїзму було прийнято Верховним Судом Індії лише в 1966 р. З уточненнями, внесеними 1995 року, воно включає 7 основних правил-ознак:
1. Шанобливе ставлення до Вед як до вищого авторитету у релігійних та філософських питаннях.
2. Терпимість до іншої точки зору, бо істина багатогранна.
3. Визнання космічного творіння, збереження і руйнування Всесвіту.
4. Віра в реінкарнацію та існування душі.
5. Визнання того, що звільнення (з «колеса перевтілень») досяжне різними шляхами.
6. Рівноправність «ідолопоклонства і заперечення шанування зримого образу Богів».
7. Розуміння того, що, на відміну від інших релігій, індуїзм не пов’язаний з визнанням певного набору філософських постулатів (тобто не має догм).
Незважаючи на сучасну деградацію людства внаслідок глобальних викликів Життю, нині все ж вбачаємо ознаки майбутнього відродження традиційних арійських духовних систем. Про це є пророцтва й у ведійській літературі. Наприклад, Калкі-пурана описує прихід білого Бога-воїна Калкі (десятий аватар Вішну), який прийде в кінці віків, щоб відкрити людству шлях космічної спіралі — нового Золотого віку. Калкі — «нащадок Місячної і Сонячної династій, він з’явиться, щоб покласти кінець Калі-юзі, а потім повернутися на небо».
Калкі-Пурана описує в загальних рисах Калі-югу, однією з ознак якої є змішання каст. Наприклад, «буддисти» (так у Пурані названі вороги Калкі) вступлять в союз із «мільйонами позакастових істот» — персоніфікація сучасної глобалізації. Після перемоги Калкі настане новий Золотий вік, який описано так: «Нерелігійні люди, ті, що вмирають молодими, бідні, єретики й егоїсти зникнуть. Фізичні страждання й розумова слабкість будуть невідомі. Усі живі істоти, позбавлені его, перебуватимуть в спокої. Божества будуть провадити мирне дисципліноване життя. Мати Земля виявить багатства їжі. Злість, бажання, хвороби і злидні зникнуть. При царюванні Калкі, Веда, Дхарма, Крита-юга, Божества, тварини, які рухаються і які не рухаються, — весь світ буде щасливий у всіх сенсах. Люди поклонятимуться різним Богам через традиційні ритуали. Вони поширяться всюди й будуть вірними своєму релігійному обов’язку. При царюванні Калкі ні в кого не буде думки про перевагу над іншими. Всюди можна буде побачити тільки людей, що несуть на чолі знаки благочестивого поклоніння».
За царювання Калкі «Брахмани займуться вивченням Вед та вчиненням благих вчинків, жінки віддадуться жертвопринесенням і молитвам, зразково поводитимуться. Кшатрії здійснюватимуть жертвопринесення. Вайш’ї, зайняті купівлею-продажем, звернуть до Вішну свої молитви. Шудри запропонують свої послуги всім і будуть прислужувати брахманам, слухаючи й переказуючи історії Калкі».
Внаслідок перемоги Калкі відбудеться відновлення кастової системи аріїв та світоглядних основ рідної віри, що й засвідчує сучасне життя рідновірських громад слов’ян та інших нащадків арійських народів.
Доповідь на конференції «Нагальні проблеми рідновір’я та слов’янства»,
присвяченій ІХ Родовому слов’янському вічу
(гора Слєнжа, м. Соботка, Польща)
Ведизм — цілісна етнічна світоглядно-релігійна та ритуально-обрядова система давніх аріїв, що бере свій початок близько ІV тис. до н. ч. та еволюціонує впродовж тисячоліть, остаточно сформувавшись у ХV–ХІІІ ст. до н. ч. Вчення ведизму зберігалося тривалий час, передаючись усно від учителя до учнів, і було записане близько ІV ст. до н. ч. священною мовою — санскритом.
Держава, в якій збереглася ведична релігійна система, мовою аріїв називалася Бгарата-Варша, дослівно «Країна Відаючих». Веди (скорочено VD), або санскритське veda означає знання взагалі як особливу форму світогляду, а також найдавніше у світі святе письмо індоарійської релігії. Ведами називаються і таємничі знання, почуті ріші (мудрецями). Потрібно пам’ятати, що ведизм — перша у світі релігія, яку записали. Ведичних книжок існує велика кількість, що багатократно перевершує будь-які інші священні тексти. Наприклад, Магабгарата, комплекс епічних розповідей, космогонічних міфів, легенд, притч, генеалогій, гімнів, плачів, дидактичних творів богословського, політичного та правового характеру, складається з понад 100 тисяч двострокових віршів. Це в чотири рази більше, ніж Біблія, у сім разів більше, ніж «Ілліада» та «Одіссея».
Такі епохальні твори не залишають байдужими багатьох цікавих, які прагнуть в аріях вбачати саме своїх предків. Тому навколо самоназви аріїв, як за давніх часів, так і нині, точиться багато фантастичних суперечок, які часто носять спекулятивний характер. Хто ж такі арії насправді? На цю тему вже існує чимала наукова література. Розглянемо таблицю, в якій подано перелік народів, предками яких були давні арійські племена, які кількома потоками впродовж двох тисячоліть рухалися з півночі Європи в Індію.
Як стверджує російська дослідниця д. і. н. професор Н. Р. Гусєва: «За даними антропології, тобто науки про фізичні, расові риси та ознаки народів, скіфи, безумовно, визнані прямими нащадками аріїв (їхньою іраномовною гілкою), стоять дуже близько саме до слов’ян, а не до германців, а це вже ставить під питання ступінь «чистого» арійства німців… Частина давньоарійської лексики увійшла до словникового запасу слов’янських мов, рівно ж як і в скіфську мову і можливо, що деякі слова саме через скіфів потрапили до слов’ян». Справді, мовознавці, працюючи над етимологією слів, дуже часто звертаються до санскриту, як найдавнішого спільного лексичного джерела усіх індоєвропейських мов.
Нині санскрит в Індії знає невелика кількість людей (кілька сотень), переважно представники касти брахманів, які не тільки вільно читають священні тексти, а й спілкуються між собою цією мовою. Європейцям ця мова відкрила свої таємниці досить пізно, лише у ХVІІІ ст. завдяки ентузіазму й подвижницькій праці засновника порівняльно-історичного мовознавства сера Вільяма Джонса (1746–1794), першого англійця, що знав санскрит і вивчав Веди. Зокрема, він писав: «Незалежно від того, наскільки древній санскрит, він має дивовижну структуру. Він досконаліший, ніж грецька, багатший, ніж латина, і вишуканіший, ніж кожна з них, і водночас він має настільки близьку схожість з цими двома мовами, як у коренях дієслів, так і в граматичних формах, що це навряд чи може бути випадковістю; ця схожість така велика, що жоден філолог, який зайнявся б дослідженням цих мов, не зміг би заперечити те, що вони постали із спільного джерела, якого вже не існує» (Вільям Джонс).
Однак упередженість європейців щодо індійців та расизм перших колонізаторів Індії стосовно місцевого населення у ХVІІІ ст. стояли на заваді вільним дослідженням санскриту. Так, англійський історик Джеймс Мілл висміював В. Джонса за «гіпотезу про високорозвинену цивілізацію аріїв», генерал-губернатор маркіз Хастінґс писав: «Індійці залишають враження істот, чиє життя зводиться лише до справляння тваринних функцій... їхній інтелект не більший, ніж у собаки». Вважаючи християнство найвищою релігією, європейські місіонери взялися викорінювати ведизм в Індії. Історик Артур Д. Іннес писав: «Просвітителі ледве приховували свої надії на те, що західне знання витіснить священну міфологію Сходу і підірве основи поширених вірувань». Проте утиски релігійної свободи індусів, зрештою, у 1857 р. призвели до розриву британсько-індійських стосунків і повстання сипаїв (індійських найманих солдат).
Та, незважаючи на загальний спротив, засновники індології сер Вільям Джонс (1746–1794), Чарльз Уїлкінс (1749–1836), Томас Кольбрук (1765–1837) поступово відкривали для європейського загалу велич древнього духу ведизму, робили Веди доступними західному читачеві, що сприяло зростанню престижу Індії в Європі. Вивченням писемних пам’яток ведизму сьогодні займаються лінгвісти-санскритологи, міфологи, релігієзнавці. Однак їхні дослідження ще донині залишаються маловідомими широкому загалу.
Якщо арійські славені (гімни) дають уявлення про головних Богів індоєвропейського пантеону, то вивченню арійських обрядів, які й досі існують як жива народна традиція, збережена вже у формі індуїзму (тобто реформованого ведизму), приділяється мало уваги. Наші знання з обрядовості аріїв недостатні, бо спеціальних описів ритуалів за давніх часів не складали, вони жили в народі як невід’ємний чинник їхнього повсякденного життя.
Про давні арійські обряди можна довідатися з самих вед, збірок гімнів та поезії. Так, наприклад, багатотомною енциклопедією індоарійської обрядовості можуть стати «Магабгарата» і «Рамаяна» — збірки епічної поезії. Магабгарата, що була складена мудрецем В’ясадевою близько п’яти тисяч років тому, — одна з найдавніших історичних хронік, що дійшли до наших днів. Вона складається з 18 книг, одна з яких називається Сварга-роганика-парва (Книга про сходження на небо).
Інформація про староіндійські ритуальні книги проникла до Європи лише в середині ХІХ ст. Так, у 1850 р. в роботах німецького сходознавця-санскритолога Альбрехта Вебера з’являються відомості про грихьясутри (настанови щодо устрою домашнього життя, сімейних стосунків та обрядовості). До ХІХ ст. вчені займалися переважно реконструкціями гіпотетичного праіндоєвропейського ритуалу, що перебуває поза межами письмових джерел. Тому засновник відродження Рідної віри в Україні, філософ-санскритолог професор Володимир Шаян писав про непересічне значення ведизму для всіх європейців: «Рігведа є основним ключем для всяких сучасних і майбутніх спроб реконструкції нашої загубленої праарійської спадщини і традиції» [В. Шаян. Віра Предків Наших. — С. 836].
Обряди, описані й згадані в «Рігведі», «Махабхараті» і «Рамаяні», допомагають у вивченні арійського ритуалу. Вони необхідні для правильного розуміння основ арійської звичаєвості. Саме з цих джерел ми черпаємо уявлення про невіддільність ритуалу від міфу. Міф ніби розігрується (періодично повторюється) в обряді. Окремі обряди описані в текстах цих книг, де майже на кожній сторінці йдеться про різні жертвопринесення Богам, відвідини священних місць, омовіння, поклоніння вченим брахманам з роздачею дарів, аскетичні подвиги і численні спокути, неспання вночі та ін. Практично будь-яка буденна дія також супроводжується ритуалом: народження сина та ім’янаречення, прийом гостя та його пригощання, бесіда царя з брахманами й гра в кості, весільні чи похоронні церемонії. Гра уподібнюється до битви, весілля — до битви, а битва зіставляється з жертвопринесенням.
Великий інтерес для тих, хто відроджує рідну віру своїх предків становить арійська система і поняття сансари (від санскритського кореня -кар- — робити, здійснювати з префіксом сам-). Найточніший український відповідник цього поняття — таїнство (вікова ініціація, перехід), що позначає різні етапи життя давніх і сучасних індійців. Терміном «санскара» називають обрядодію, спрямовану на поліпшення людини або предмета. Санскари — засіб гармонізації особистості.
Вважається, що санскара робить певний предмет або особу придатними для певної мети. Санскари використовуються і для очищення жертовних предметів перед їх спалюванням. Наприклад, «Санскари землі» — підмітання, окроплення, очищення землі, на якій відбуватиметься жертвопринесення; «Санскари варіння» — приготування їжі для жертвопринесень. Кожна важлива подія в житті арія відзначалася вчиненням певної санскари. Шляхом ритуалів життя індивіда регламентувалося ще до народження і тривало аж до останнього жертвопринесення, тобто похорону. Вплив жертвопринесень на суспільну свідомість арійського суспільства був величезним. Виконання їх і нині для багатьох індійців є способом досягти неба (Сварги) після смерті.
Число санскар не завжди було однаковим, варіюючись в різних реґіонах і в різні періоди від 48 до 10. Типовими є 16 основних санскар тіла від зачаття до весілля, похоронний ритуал іноді не включають до загального переліку санскар, бо він стосується не життя, а післяжиттєвого періоду душі (хоча наукові праці описують цей ритуал як санскару):
Гарбхадхана — акт зачаття дитини. Акт першого статевого контакту або запліднення, як перша санскара здійснюється після кожного шлюбного союзу.
Пумсавана — обряд, що гарантує народження хлопчика. Здійснюється на третьому місяці вагітності. Якщо це перша вагітність, то може відбуватися і на четвертому місяці.
Сімантоннаяна — обряд, що відбувається на четвертому місяці першої жіночої вагітності, полягає в поділі волосся жінки для створення проділу.
Джатакарман — обрядодія, пов’язана безпосередньо з народженням дитини. Призначена для розумового розвитку дитини і забезпечує хорошу удачу.
Намакарана — обряд ім’янаречення дитини. Відбувається на 10-й або 12-й день після народження. Дитину купають, намащують пахощами, одягають прикраси. Вшановують сімейних Богів, особливо Сарасваті, Лакшмі, Веду. Після обряду батьки вшановують брахмана — це необхідно для доброго зростання дитини.
Нішкрамана — перше покидання дитиною стін будинку. Це, зазвичай, здійснюють на четвертому місяці після народження.
Аннапрашана — ритуал, який проводиться, коли дитині вже 6 місяців зроду: дитина вперше вживає тверду їжу, найчастіше кашу (рис).
Чудакарана — перше постриження дитячого волосся (також відомий як чоулам (choulam) або мундалі (mundana). Церемонія відбувається на третьому чи п’ятому році життя дитини: голову хлопчика голять, залишаючи тільки невеличке пасмо волосся від маківки до потилиці.
Карнаведха — обряд проколювання вух робиться спеціальною голкою, а потім на рану наноситься масло. Цей ритуал виконується і для хлопчиків, і для дівчаток.
Відьярамбха (Vidyāraṃbha) — обряд знаменує початок вивчення дитиною алфавіту. Церемонією керує його батько або шанований учитель. На золоту або срібну пластинку (дощечку) посипають зерно і пишуть золотою паличкою перші слова (імена Богів і Богинь).
Упанаяна — посвята хлопчика в учнівство проводиться вчителем по досягненні дитиною 8 років: церемонія пов’язування священного шнура та вдягання учня в шкуру антилопи. Священний шнур був особливою відзнакою «двічі народженого», що давав статус справжнього арія. Як правило, перед посвяченням учня здійснюють обряд пострижин: голову голять, умащують спеціальними маслами. Зачіска шикха (подібна до козацької). Обряд Упанаяна встановлює зв’язок між учнем і Савітрі, що здійснює вчитель. Сонце виступає в обряді як свідок і як зразок дисципліни учня. Вчитель «бере серце учня» — торкається рукою, між ними встановлюється священний союз: «Я доручаю тебе Богам Праджапаті, Небу, Землі, я доручаю тебе всім духовним сутностям, щоб ти був вільним від зла». Приносилася пожертва — 2 ложки масла Небу і Землі, сому — Агні. Жертовний ритуал перебуває в тісному зв’язку з космологічними виставами як засіб магічного впорядкування космосу, частина циклу народження і відродження.
Ведарамбха — обряд на початку вивчення Вед і Упанішад.
Кешанта — обряд першого гоління. Проводиться у вигляді особливої церемонії для юнака, що досягнув 16 років.
Самавартана — обряд, пов’язаний із завершенням вивчення Вед під керівництвом гуру, знаменує кінець періоду учнівства. Пошана до вчителя — необхідна умова набуття вищого роду знань. Матір’ю ведичного учня вважається Богиня Савітрі (втілення мудрості), батьком його вважається Вчитель. Саме ж учнівство вважалося довготривалим жертвопринесенням. Омовіння після вивчення Вед означає «перепливання океану знань».
Віваха — весільний ритуал, досі грає велику роль в житті сучасних індійців. Шлюб також розглядався, як тривале жертвопринесення. Неодруженим не було поваги у суспільстві аріїв. Як і переважна більшість обрядів, шлюб здійснюється біля вогню для надання святості шлюбним узам. «Той дійсно не має жертвопринесення, хто не має жони, бо сам чоловік — півлюдини, друга половина — жона». В аріїв було 8 форм шлюбу:
Пайшача — парубок бере дівчину обманом (сон, непритомність…);
Ракшаса — викрадення дівчини;
Гандхарва — за спільною згодою обох молодих;
Асура — купівля нареченої за гроші (якщо красуня), якщо негарна — батько платить нареченому придане;
Праджапатія — за договором з нареченим;
Арша — батько отримує від нареченого дарунки (корів та ін.);
Дайва — прикрашену дівчину батько дарує Брахману у винагороду;
Брахма — дівчину віддавали за Брагмана і нічого не брали взамін.
Антьєшті — ритуали, пов’язані з похоронами. Похорон належить до обрядів, під час яких читаються ведійські мантри (напр., у Рігведі: Х: 14, 16, 18; в Атхарваведі: ХVІІІ: 1-4; Ману: II, 16). Обряд кремації здійснюється на човнах або на поховальному багатті в одному з основних священних місць паломництва — Варанасі. Покійного приймає Яма — Бог Смерті, в якого є секретар на ім’я Читрагупта, який веде облік злих і добрих справ смертних. Коли після смерті людина потрапляє до Ями, той закликає Читрагупту, аби він зачитав вголос історію його діянь. Після прочитання підводиться підсумок: якщо він виявляється не на користь людини, того відправляють в пекло, де під наглядом Ями він піддається різним тортурам.
Серед індійських жінок подекуди зберігся ще давньоарійський обряд Саті — коли вдова спалює себе у поховальнім вогнищі разом з тілом свого померлого чоловіка. У 1829 р. цей звичай був заборонений законом, хоча така практика не зникла повністю. Навіть в останні десятиліття XX ст. мали місце випадки самоспалення вдів, які носили організований характер. Тому в 1987 р. парламентом Індії був прийнятий закон про запобігання Саті. Обряди спалювання слов’янських жінок разом з покійним чоловіком також зафіксовані арабськими мандрівниками VІІІ–ІХ ст. на теренах Русі, що свідчить про давнє єдине джерело світоглядних уявлень про життя і смерть в арійських народів.
Усі санскари виконувалися переважно для чоловіків, рідше для жінок, однак поважні ведійські ритуалісти визначали й деяких дівчат як брахмавадіні — «тлумачів священних текстів» і дозволяли їм виконання всіх санскар. Решта дівчат задовольнялися тільки упанаяною та весіллям. З часів Ману основною санскарою для всіх дівчат вважається весілля. Хоча в давніх аріїв був відомий обряд раджодаршана або самартха — ініціація перших «місячних» у дівчаток. До речі, обряд з подібним ініціальним значенням під назвою «калина» зафіксований в Україні ще на початку ХХ ст. (С. Килимник).
Поняття Санскари не потрібно плутати з Самскарою — санскр. «несвідомі враження» (від сам — сума, сукупність і кааре — творець, діяч), дослівно означає «сукупність зробленого діячем».
Із самскарами тісно пов’язане поняття карми. Карма буквально перекладається як «дія», «діяльність» або «робота» і може бути описана, як «закон дії і воздаяння» (кари, помсти). В індійській філософії цей термін використовується для позначення відбитків, залишених у розумі індивідуальними діями або зовнішніми обставинами і здатних виявлятися при будь-якому сприятливому випадку в майбутньому, навіть у майбутньому народженні (Упанішади). Отже, самскара означає схильності та імпульси з минулого життєвого досвіду від попередніх народжень, які повинні розвинутися в цій або в наступних реінкарнаціях. Самскари відкладаються у тонкому тілі, яке тонше за фізичне тіло, але грубіше за душу. У ньому самскари переносяться до наступного життя, формуючи єдину психофізичну природу людини, через її нахили й бажання, визначаючи карму. Отже, самскара — місце зберігання карми.
Таким чином концепція загального, нейтрального і безпомилкового закону карми безпосередньо пов’язана з уявленням про реінкарнацію, а також з особистістю індивіда, його якостями і його родиною. Карма сплітає разом поняття свободи волевиявлення і долі. Поняття реінкарнації і карми лежать в основі індуїзму та різних його напрямків у філософії й віруваннях. Наприклад, Бгагават-Гіта повідомляє про перевтілення душі таке: «Як людина, знімаючи старий одяг, одягає новий, так і душа входить у нові матеріальні тіла, залишаючи старі й виснажені». Саме так уявляли колообіг душ і наші Пращури-слов’яни. Світ самскари забезпечує насолоди, які підтримують у людині бажання народжуватися знову й знову заради задоволення тлінного матеріального тіла.
Лише реформовані течії ведизму вже під впливом буддистського вчення про нірвану пропонують звільнення зі світу самсари через досягнення мокші, що на їхню думку приносить вічне щастя і умиротворення. Таке неприродне прагнення до припинення вічного колообігу життя з’являється одночасно з постанням реформаторських течій в різних релігіях з VІ ст. до н. е.: буддизм, зороастризм, індуїзм. Тому маємо пам’ятати, що вплив буддизму на ведизм викривив витоковий світогляд арійців, примусив обірвати живий ланцюг реінкарнації. Нірвана, мокша — фактично пропонують своїм вірянам байдужість, пасивність, смерть душі і тіла, перехід в ніщо, замість вічної боротьби за життя, проти смерті, лінощів, запустіння.
Поняття Бога у ведизмі політеїстичне, засноване на філософії єдності всього сущого та уявленнях про Душу: «Бог проявляє Себе в різних іпостасях. Людина може поклоняться тій з іпостасей Бога, яка найближча їй, при цьому ставлячись шанобливо до інших форм поклоніння». Найвища одухотворена сутність Брахман — це всесвітня душа. Душа особи, що є незмінною в потоці перетворень, Атман — це «самість», людське «я» є частиною вселенської душі Брахмана. Матерія ж, проникаючи в душу, призводить до глибоких змін — вона огортає всезнання і безмежну енергію вічної душі, створюючи таким чином обмеженість одним втіленням, зменшуючи можливості пізнання. Проте, духовне ядро душі — це сукупність всіх її втілень, глибинне усвідомлення нею своєї єдності за будь-якої кількості її перевтілень. Арійська душа (надособистість) не тікає в нірвану чи мокшу, вона багатократно переходить вбрід річку Часу, зустрічаючи щораз на тому березі саму себе і пізнає себе щораз більше.
Метою життя арійської людини є усвідомлення єдності Атмана з Брахманом. В Упанішадах (VІІ ст. до н.е.) введено звукосполучення «Оум!», яке промовляють на початку чи в кінці молитов. Це звукосполучення, за суттю, нічого не означає і нічого не виражає, але воно має надзвичайну силу: «Оум!» — це вібрація минулого, теперішнього і майбутнього; промовляючи «Оум!», брахман повідомляє: «Я досягну Брахмана!».
Уявлення про творення світу в арійській релігії кардинально відрізняється від нав’язаного світовими релігіями, де бог за кілька днів творить світ, який має свій початок і кінець (страшний суд). У ведизмі світ твориться і руйнується постійно, вічне перетворення триває, і нема йому кінця-краю: «Брахма-Творець увесь час спить, але час від часу пробуджується, творить світ і знову засинає; поки він спить, світ псується, тоді Брахма знову пробуджується, бачить це неподобство, творить світ заново і засинає до наступної реконструкції. А на самому світі діє два начала: хранитель Вішну і той, що знищує й відтворює, — це Шива». Саме так уявляв створення світу й український мандрівний філософ Григорій Сковорода: «Світ безначальний — перетворення вічне». Ведичний час нескінченно циклічний.
Світоглядно-релігійний комплекс давньоарійських племен спирався на природовідповідні принципи життя Всесвіту і людини. Тільки з приходом меншовартісних реформаторів з їхніми проповідями «всезагальної рівності» людей та вищості єдиного бога над усім людством, починається відхід народів від природних засад Життя. Розпад держави Бгаратта-Варша у VІІІ–V ст. до н. е. став причиною поступового знецінення Вед у суспільстві. Так, у VІ ст. до н. е. виникла настіка — реформована течія, що заперечувала вчення про Брахмана й Атмана, не визнавала істинності Вед, заперечувала життя після смерті. З настіки виник буддизм як течія чи різновид раннього атеїзму, що спирався на неприродне вчення про нірвану як шлях «спасіння» усіх людей від земних бажань. Одночасно реформатор Джіна (він же Магавіра) створив своє вчення про спасіння лише трьох арійських каст — джайнізм. Творці релігійних антисистем Джіна і Будда часто полемізували один з одним: чий шлях кращий…
Політичний розбрат шістнадцяти невеличких індійських князівств, що закінчився в 364 р. до н. е., призвів до того, що владу взяв придворний перукар Магападма Нанда (що походив з касти шудр). Він заснував свою шудрянську династію, яка скасувала кастову систему (варни). Із знеціненням ведизму реформаторські течії: настіка, джайнізм, буддизм все далі поширювали свій вплив на світогляд нащадків аріїв в Індії. Свідомі арійські брахмани-традиціоналісти в нестабільних політичних обставинах, занепокоєні занепадом кастової ієрархії, як протистояння державному буддизму створили компромісну релігію, відому нині як індуїзм. Саме індуїзм поєднав у собі залишки арійського ведизму зі збереженими в сільських місцевостях віруваннями місцевих племен — мешканців Деканського плоскогір’я.
Проте одержавлення буддизму негативно позначилося на народній обрядовості, впродовж тривалих століть викорінюючи різні форми ведизму та індуїзму. Юридичне визнання індуїзму було прийнято Верховним Судом Індії лише в 1966 р. З уточненнями, внесеними 1995 року, воно включає 7 основних правил-ознак:
1. Шанобливе ставлення до Вед як до вищого авторитету у релігійних та філософських питаннях.
2. Терпимість до іншої точки зору, бо істина багатогранна.
3. Визнання космічного творіння, збереження і руйнування Всесвіту.
4. Віра в реінкарнацію та існування душі.
5. Визнання того, що звільнення (з «колеса перевтілень») досяжне різними шляхами.
6. Рівноправність «ідолопоклонства і заперечення шанування зримого образу Богів».
7. Розуміння того, що, на відміну від інших релігій, індуїзм не пов’язаний з визнанням певного набору філософських постулатів (тобто не має догм).
Незважаючи на сучасну деградацію людства внаслідок глобальних викликів Життю, нині все ж вбачаємо ознаки майбутнього відродження традиційних арійських духовних систем. Про це є пророцтва й у ведійській літературі. Наприклад, Калкі-пурана описує прихід білого Бога-воїна Калкі (десятий аватар Вішну), який прийде в кінці віків, щоб відкрити людству шлях космічної спіралі — нового Золотого віку. Калкі — «нащадок Місячної і Сонячної династій, він з’явиться, щоб покласти кінець Калі-юзі, а потім повернутися на небо».
Калкі-Пурана описує в загальних рисах Калі-югу, однією з ознак якої є змішання каст. Наприклад, «буддисти» (так у Пурані названі вороги Калкі) вступлять в союз із «мільйонами позакастових істот» — персоніфікація сучасної глобалізації. Після перемоги Калкі настане новий Золотий вік, який описано так: «Нерелігійні люди, ті, що вмирають молодими, бідні, єретики й егоїсти зникнуть. Фізичні страждання й розумова слабкість будуть невідомі. Усі живі істоти, позбавлені его, перебуватимуть в спокої. Божества будуть провадити мирне дисципліноване життя. Мати Земля виявить багатства їжі. Злість, бажання, хвороби і злидні зникнуть. При царюванні Калкі, Веда, Дхарма, Крита-юга, Божества, тварини, які рухаються і які не рухаються, — весь світ буде щасливий у всіх сенсах. Люди поклонятимуться різним Богам через традиційні ритуали. Вони поширяться всюди й будуть вірними своєму релігійному обов’язку. При царюванні Калкі ні в кого не буде думки про перевагу над іншими. Всюди можна буде побачити тільки людей, що несуть на чолі знаки благочестивого поклоніння».
За царювання Калкі «Брахмани займуться вивченням Вед та вчиненням благих вчинків, жінки віддадуться жертвопринесенням і молитвам, зразково поводитимуться. Кшатрії здійснюватимуть жертвопринесення. Вайш’ї, зайняті купівлею-продажем, звернуть до Вішну свої молитви. Шудри запропонують свої послуги всім і будуть прислужувати брахманам, слухаючи й переказуючи історії Калкі».
Внаслідок перемоги Калкі відбудеться відновлення кастової системи аріїв та світоглядних основ рідної віри, що й засвідчує сучасне життя рідновірських громад слов’ян та інших нащадків арійських народів.